На початку ХХІ століття Україна, що наполегливо торує свій шлях до Європи, воює на два фронти: не лише військовому, але й ментальному. Війни пам’яті – це конфлікти, що спалахують через різницю в потрактуваннях історичних подій і розколюють суспільство за критерієм ставлення до минулого, а відповідно, й до візії спільного майбутнього. Адже історична пам’ять – це важливий чинник формування ідентичності, почуття приналежності до певної групи. Саме тому війни пам’яті часто використовуються як інструмент у політичних протистояннях чи зовнішніх ідеологічних агресіях. З метою протидії деструктивному впливу «війн пам’яті» модуль Жана Моне «Політика пам’яті: європейський досвід примирення для України» (620386-EPP-1-2020-1-UA-EPPJMO-MODULE), що реалізується у Запорізькому національному університеті, проводить численні заходи з поширення кращих практик «терапії» історичної травми – через рітуали, меморіалізацію, мистецтво тощо.

У символічну дату - 9 грудня 2021 року, Міжнародний день пам’яті жертв геноцидів, - свої резонансні роботи про травматичні події історії презентував у ЗНУ академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, доктор філологічних наук, професор Микола Жулинський. Микола Григорович – не лише вдумливий дослідник, але й сучасник багатьох визначальних подій буремного двадцятого століття. Його новаторський роман «Моя друга світова» (Премія Президента України «Українська книга року-2017») пропонує абсолютно нове осмислення сумнозвісної Волинської трагедії, яка й досі розводить народи по різні боки фронтів «війни пам’яті». А містично-метафоричний роман «Акордеон», герой якого уособлює трагічну долю цілого покоління українців, веде читача вогняними шляхами Другої світової, за колючий дріт німецьких концтаборів, аж на той бік Атлантики.

Окреслюючи концепцію «Моєї Другої світової» як поліфонічного роману-хроніки в голосах, академік Жулинський підкреслив, що війни пам’яті часто точаться там, де пам’ять домінантна ( така, що влаштовує провладні політичні еліти і нав’язується суспільству як офіційна інтерпретація історичних подій) конфліктує з пам’яттю колективною (яку творить і зберігає суспільство як таке). «Моя Друга світова», в такий спосіб, постає як спроба зафіксувати іманентне розмаїття інтерпретацій історичної події у колективній пам’яті, не лише записавши голоси живих свідків, але й надавши право голосу тим, хто за життя був позбавлений цього через ідеологічний диктат та політику замовчування.

Чи відбудеться колись примирення українців і поляків навколо подій Волинської трагедії? Чи побачить світ книжка «Наша Друга світова», де в поліфонію голосів українців органічно увійдуть спогади іншої сторони конфлікту? Микола Григорович впевнений, що це обов’язково відбудеться – за умов, що політика пам’яті в обох країнах чинитиметься на засадах європейських цінностей, досягаючи консенсусу щодо травматичних подій історії через покаяння, прощення й суспільний діалог.