Друга Світова війна досі виступає однією з найважливіших «ліній розколу» на ментальній мапі історичної пам’яті українців. Серед маніфестацій повоєнної травми, суспільний консенсус навколо яких, за даними соцопитувань, є важко досяжним з урахуванням регіональної специфіки, - контроверсійне ставлення до діяльності ОУН-УПА та радянської монументальної спадщини, суперечлива оцінка дій історичних постатей (Й.Сталіна, С.Бандери), болісна реакція на зміни ритуалів тощо. За відсутності збалансованої стратегії розбудови політики пам’яті як системи ідеологічно маркованих заходів, що формують і закріплюють спільне уявлення про історичне минуле, «точки напруги» всередині українського суспільства ризикують перетворитися на повноцінні вогнища конфлікту. В умовах військового протистояння з Російською Федерацією міфологеми Другої Світової активно використовуються російськими пропагандистами, зокрема, й для ідеологічного обґрунтування окупації й відторгнення українських територій. Проектуючи ці міфологеми на сучасний контекст, у тому числі й за допомогою ритуалів (акція «Безсмертний полк») і культурного продукту (книжок, фільмів, музичних композицій тощо), і посилюючи в такий спосіб емоційний вплив на аудиторію, пропагандистський дискурс отримує невичерпне джерело для психологічних маніпуляцій. На цьому тлі надзвичайно актуальною видається проблема комунікації меседжів, пов’язаних з травмою Другої Світової, насамперед для молодіжної аудиторії. Саме це завдання вирішує соціологічне опитування, проведене в рамках проєкту «Європейська політика пам’яті».
Фокусною групою дослідження стали 25 студентів трьох факультетів Запорізького національного університету (історичного факультету, факультету соціології й управління, факультету журналістики) у віці від 18 до 25 років. Матеріали для аналізу були зібрані шляхом онлайн-опитувань, фіксації письмових та усних відповідей, моніторингу безпосередніх реакцій фокусної групи на перегляд двох тематичних стрічок («Кролик Джоджо», режисер Т.Вайтіті; «Хлопчик у смугастій піжамі», режисер М.Герман). Вибір художнього матеріалу був обумовлений не лише схожістю наративної стратегії (обидві стрічки висвітлюють травматичний досвід Другої Світової з позиції наратора-дитини, що полегшує необізнаній аудиторії процес ідентифікації з наратором), але й розбіжностями у стратегіях репрезентації (сатиричний модус у «Кролику Джоджо» різко контрастує з трагізмом «Хлопчика у смугастій піжамі») та рівнях художньої умовності.
За результатами формального опитування, для половини респондентів визначальним джерелом знань про події Другої Світової війни залишаються шкільні уроки історії. Друге місце посідають фільми, третє – наукова література. Соціальні мережі та інші медіа не відіграють значної ролі у формуванні уявлень про Другу світову, так само, як і розповіді близьких.
Говорячи про фільми, близько чверті опитуваних (переважно чоловічої статі) вважає фільми про війну одним із улюблених жанрів, це чверть дивиться їх час від часу, решта або дивиться лише «культові» фільми відповідної тематики, або намагається уникати цієї теми через викликаний нею психологічний дискомфорт (переважно опитувані жіночої статі). При цьому 47% респондентів дивляться переважно радянські фільми, 33% - зарубіжні.
Орієнтація на образ війни, сформований масовим кінематографом, значною мірою обумовлює специфіку її сприйняття цільовою аудиторією: чітку поляризацію сторін, «персоналізований» вимір конфлікту, що постає радше зіткненням характерів, ніж зіткненням систем тощо. Характерним наслідком «кінематографічного» сприйняття є «типізація маргінального»: так, переважна більшість слухачів курсу була знайома з історіями спасіння євреїв за фільмом «Список Шиндлера», хоча третина з них при цьому не знала про концтабір Аушвіц, а три чверті – про випадки повстань у концтаборах.
Розмірковуючи про «достовірність» зображуваного на екрані, респонденти часто вимірюють її силою емоційного впливу фільму – передусім, «Хлопчика у смугастій піжамі»: "на певних моментах фільму виступали сльози, а на мою думку, це допомогло краще зрозуміти те що відбувалося під час війни", "Цей фільм більш художній, реально змальовує події, дуже важкий, але точно передав ідею нацизму її ідеологію", "достовірний, бо цей фільм розчулив мене з самого початку" (аналогічну тенденцію спостерігає серед британської молоді дослідник Голокосту Майкл Грей, за даними якого, більшість школярів у віці 13-14 років впевнена, що «Хлопчик у смугастій піжамі» є не лише історично достовірним, але й таким, що має документальне підґрунтя). Серед причин такого підходу до критерію «достовірності» - зневіра в можливості встановлення істини щодо історичних подій: «Життя в нашому часі вже, напевно, ніколи не дасть нам точної картини про жахи, які відбувалися там, на війні, через це я впевнена, що більшість фактів, яка наведена в фільмах, цілком має місто бути, не виключаючи прийоми режисера".
Серед «достовірних» фактів, визнаних респондентами як такі в обох фільмах, - «страждання євреїв» («жорстоке ставлення до євреїв, що в культурному піднесенні, що у відношенні до них»), «умови концтабору» («кадри полонених євреїв у трудовому таборі. Те, як вони там живуть, працюють, те, що вони не мають імен (а лише номери), відношення до них німців (що навіть їх за людей не вважали, а лише за матеріал, який можна не рахувати і не жалкувати)», «смерть Гітлера», «культ нацизму», «життя в Європі, виховання дітей-арійців», «повеличення арійської крові».
Цікаво, що у випадку з «Кроликом Джоджо» іроїкомічний модус зображення автоматично скасовує для більшості реципієнтів «достовірність» екранної дії. Іронія й сатира сприймаються як тропи недоцільні, такі, що викривляють дійсність: «автор другого фільму вирішив переписати сценарій або, іншими словами, доповнити мрачні моменти веселощами, і тобто це вже зміна історії та минулого"; "Розглядати ж історичність "Кролик Джоджо" безглуздо: фільм настільки спрощений, що перебуває на межі з карикатурою"; "не думаю ,що хлопчиків в 10 років відправляли на війну, і вони стріляли зі зброї". Характерно, що, відповідаючи за запитання про епізоди, що викликали найбільший дискомфорт при перегляді, майже половина респондентів згадала сатиру, гротеск і засоби комічної характеризації, які, на їхню думку, призводять до надмірного спрощення трагедії.
Характерною ознакою художньої репрезентації теми Другої світової війни у масовому культурному продукті є орієнтація на стереотипи у зображенні агресора й жертви. Звідси – полярність ставлень опитуваних до персонажів-нацистів (коменданта Ральфа у «Хлопчику у смугастій піжамі» та капітана Кленцендорфа у «Кролику Джоджо»), позначених як «агресори-жертви». 43% респондентів не співчувають жодному з цих персонажів, тоді як 38% співчувають обом (решта співчуває виключно Кленцендорфу). При цьому опитувані, що не співчувають жодному з персонажів, чітко маркують нацистів як Інших: "Проте вони, нацисти, не думали так, як я. І вони підтримували війну, вони вважали себе кращими, за інших"; "для них ідея нацизму - це абсолют, і вони так і не змогли зрозуміти та представити що будуть такі наслідки"; "хороші вчинки не виправдовують їх хибного шляху нацсоцу"; "вони заслуговували таке покарання".
Натомість, респонденти, що співчувають обом персонажам, апелюють до загальнолюдського етосу й досвіду: "Так підказали мені людські почуття"; "Було шкода героїв фільму, адже у них було складне життя, складна доля"; "З одного боку, підтримувати нацизм – це їхній вибір. З іншого, шкода дивитися на людей, які віч на віч зустрілися з людським горем"; "Капітан Кленцендорф все ж був добрий та захищав Джоджо, сумно було, коли його розстріляли, а до коменданта Ральфа також є співчуття, як до батька, який втратив свою дитину". Велику роль в обгрунтуванні емпатії відіграє й історичний контекст, за яким персонажі-нацисти постають жертвами обставин: "Вони просто стали заручниками обставин. Оточення дуже сильно впливає на формування свідомості"; "Вони обоє є жертвами пануючої ідеології"; "У будь-якому випадку вони є людьми, яким дуже вправно усе життя промивали мізки, вони теж у деякому випадку є жертвами обставин. Їх видвигало як тварин нацистське правительство на пулі задля власної вигоди".
Цікаво, що співвідношення тих, хто рішуче відкидає можливість співчуття, і тих, хто цю можливість реалізує, приблизно дорівнює встановленому за допомогою опитування співвідношенню між споживачами радянських і зарубіжних фільмів на тему Другої світової. У першому випадку заперечення співчуття можна пов’язати з характерною для радянських стратегій репрезентації війни поляризацією художнього бачення із чітким маркуванням «ворога», а схильність до пошуку порозуміння у другому пояснити впливом стратегії «персоналізованого конфлікту», коли історичне протистояння – і, відповідно, шляхи до його розв’язання, – переносяться у суто особистісну площину.
Відповіді на запитання про те, чи змінилося ставлення респондентів до нацизму після перегляду фільмів, дозволяють певною мірою реконструювати уявлення цільової аудиторії про нацизм як історичний феномен: "нацизм був, є і буде поганим у будь-який час", "жорстка ідеологія", "нацисти дуже впевнені в собі люди, малих хлопчиків призивають на служби, диктують їм те що вигідне правлячому стану, дуже жорсткі, агресивні". Одночасно, значна кількість респондентів визнає, що фільми змусили їх замислитися про мотивації й причини поведінки персонажів-нацистів: "Дуже легко засуджувати людину збоку, але коли відбувається пропаганда і немає альтернативних ЗМІ, проникнутися нав'язуванням ідеології дуже легко"; "Я усе життя не разглядаю цей феномен однобічно, так мене навчили батьки, він жахливий й дуже кривавий, але іноді, не у всіх випадках, люди, яким затлумачували мозок цим, у одну мить осягали весь жах"; "Якою б не новою була ідея переосмислення людиною свого минулого під впливом обставин, у кожного своє бачення на все це"; "Я попередньо ніколи не розглядала явище нацизму з позиції переможеної сторони. Вразила сила віри і переконань німецького суспільства в правоту справи"; "Я й до перегляду фільмів усвідомлювала, що за будь-якою ідеологією стоять люди зі своїми цінностями, страхами, почуттями, емоціями".
Близько чверті респондентів при цьому зазначили, що не ототожнюють нацистів з німцями загалом: "Я негативно ставлюсь до нацизму, але теперішніх людей із Німеччини ні в чому не звинувачуюю, вони не причетні до їхніх предків. Хоча вони відчувають перед собою провину", "Німців вважав і вважаю водночас жертвами та винними", "Не всі підтримували ідею нацизму, хоч і були корінними жителями Німеччини", "ще з розповідей моєї бабусі я знала, що бувають як погані, так і хороші німці. Наприклад, мою бабусю німець пригостив шоколадом. Тобто, тут роль відіграє людський фактор та вдача. Яка людина зустрінеться тобі (комусь) на життєвому шляху". Водночас, наявність у Третьому Рейху людей з різними життєвими позиціями для окремих опитуваних стає відкриттям: "Знаю про ці феномени, але не думала, що в сім’ях нацистів були й такі, які проти війни".
Нарешті, деяким респондентам фільми допомогли візуалізувати абстрактні уявлення про жорстокість нацизму: «Що це більш жорсткіше, ніж я думала, було трохи важко дивитися про жорстоке відношення до людей єврейської нації"; "У школі нам розповідали про явище нацизму як негативного, у ЗМІ поширювалися подібні меседжі. Я довго не могла зрозуміти чому. Знала тільки, що німці "погані" в контексті війни, але про їхнє зверхнє ставлення до євреїв я дізнавалася лише з художніх або документальних фільмів".
Примітно, що жоден зі слухачів не звернув уваги на моменти, які неодноразово піддавалися критиці з боку експертів: зображення євреїв як пасивних мовчазних жертв у «Хлопчику в смугастій піжамі», небезпеку використання тропу «хорошого нациста» як «типового», ототожнення вбивць із жертвами, логічні невідповідності, що призводять до ідеалізації персонажів тощо. Подібна некритична рецепція свідчить про необхідність вдосконалення навичок медіаграмотності як засобу критичного осмислення повідомлень, генерованих різними типами медіа.
Сформовані переважно масовим кінематографом, уявлення сучасних студентів про Другу світову несуть на собі виразний відбиток художньо сконструйованої реальності з її поляризацією й персоніфікацією конфлікту, умовністю й стереотипізацією у зображенні агресорів і жертв. Брак розуміння історичного контексту, причин і наслідків конфлікту, мотивацій задіяних у ньому сторін, що може сигналізувати про недоліки стратегії репрезентації теми Другої світової у шкільному курсі новітньої історії, суттєво ускладнює критичну рецепцію сучасного культурного продукту молодіжною аудиторією. Водночас, отримані результати дозволяють поставити питання не лише про необхідність вдосконалення навичок критичного мислення й медіаграмотності серед студентів, але й про можливості використання сучасного культурного продукту як матеріалу для критичного аналізу під час занять.