Tитульна сторінка містить багато графіки. Якщо у Вас вона завантажується надто довго, виберіть "без графіки"

літературний клуб 99


Notice: Undefined variable: link in /var/www/wwwroot/99/afisha.php on line 4

Warning: mysql_query() expects parameter 2 to be resource, null given in /var/www/wwwroot/99/afisha.php on line 4

Warning: mysql_num_rows() expects parameter 1 to be resource, null given in /var/www/wwwroot/99/afisha.php on line 5

Warning: mysql_fetch_array() expects parameter 1 to be resource, null given in /var/www/wwwroot/99/afisha.php on line 6


Тетяна Скрипченко
МАЛА ПРОЗА

ВІДХІДНЯК ЗА ПОКІЙНИКОМ


Карла закінчила пилососити в одній з кімнат маєтку в Грінвічі, штат Коннектикут. Маєток і частина лісу перед ним належать родині Шушан. Сьогодні Шушани були у від’їзді, і збиралися повернутися післязавтра. Карла Пул була їхньою служницею. Залишившись на самоті, вона зі спокійною душею рилася в гардеробній місіс Шушан. Вона мацала і нюхала її речі, і пахли вони новим, себто – нічим. Від взуття ж йшли шалені шкіряні аромати, білизна була прохолодною на доторк. Маленька чорноволоса Карла Пул, відмітивши появу нових речей, відкинула робочу уніформу і занурилась у ванну. У Карли був зошит, з довгим переліком, де згадувалась кожна річ, яка належала місіс Шушан із вказівкою дизайнерських імен і приблизної вартості. Карла відмінно знала, що і скільки, вивчаючи каталог і мандруючи торговими центрами. Вона почала мити голову шампунем місіс Шушан і міркувала про знайдені сьогодні нові речі – бежевий костюм, срібно-синю сукню, рожеві брюки з бузковим паском і бузковими босоніжками. Карла задихалася від захвату, підхоплена виром ванни. Срібляста сукня... поряд десятки інших суконь... дорогі, багато які ще не вдягалися жодного разу, і будуть ще новими, такі ж приголомшливо недоступні! Можливо, якби місіс Шушан побачила її зараз у своїй ванній, то наговорила б холодних мерзенностей й звільнила б. Тоді Карла врізала б їй, і не раз. Розчавлена Місіс Шушан згиналась би від страшних корчів на чистій підлозі. Містер Шушан викличе поліцію, і її, Карлу, заарештують за хуліганський напад.


Місіс Шушан лежала на операційному столі. Нижня частина її тіла заклякла. Доктор Слоуч звільняє її від зайвого тягаря. Місяць тому місіс Шушан зрозуміла, що вагітна. Лікар сказав їй, що це зачаття – свого роду дар божий, хоча, трапляється, що вагітніють і більш старі жінки. Місіс Шушан було 46, і вона жодного разу не вагітніла за останні 25 років. У Шушанів був єдиний син Бігелоу, і думка знову зануритися у світ немовляцтва здавалась безглуздою. До того ж лікарі їй не радили. Це могло вплинути на здоров’я, а його треба берегти. Місіс Шушан звикла відчувати себе здоровою, гарною, набагато молодшою за свій вік жінкою. Зараз вона почувала себе гидко. Їй навіть хотілося заплакати, через те, що вона була ображеною на всіх. Містер Шушан чекав у коридорі, гортаючи «Світ природи». Йому було ніяково і він боявся побачити місіс Шушан після операції. Йому здавалось, вона перетвориться на чужу, незнайому, це буде не вона. Коли місіс Шушан вивезли у візочку, він турботливо кинувся до неї. Вона дійсно нагадувала лякаючу золотоволосу ляльку. - Я в нормі, – роздратовано відвернулася вона від його співчуття. Її довезли до машини, посадили ззаду, і містер Шушан повіз золоту ляльку у готель. Там, в номері, влаштувавшись на ліжку велетенських розмірів, місіс Шушан ображеним голосом заявила: - Я б хотіла полежати спокійно одна. Одна. Містер Шушан зітхнувши полишив номер. Він сидів в барі готелю, і до нього намагалися залицятися жінки. Він відповідав їм диким поглядом, вони розгублювались і залишали його. Одна лише не злякалась остаточно. - Хо-хо! – сказала вона весело. – Співаємо відхядняк за покійником! Вона була п’яною. Готель був пристойний, і з часом її попросили піти у інше місце. Вона чомусь кинулась у бійку, і її вивели негайно. Її руде волосся войовничо розвивалося, викликаючи у працівників бару трепет і огиду. Містер Шушан прогулявся територією готелю. Люди, що зустрічалися йому на шляху бачили перед собою занурену в себе, згаслу і нещасну людину. Місіс Шушан дивилась телевізор, втонувши в подушках, і чекала, коли нарешті прийде містер Шушан, щоб співчувати їй. Він все не йшов, з кожною хвилиною перетворювався на бездушного егоїста в її очах.


Карла дивилась те саме, що й місіс Шушан, заїдаючи TV кукурудзою. В будинку для літніх людей підступно налаштований персонал вбивав старих за проханням родичів, які бажали якомога скоріше отримати спадок. Родичі ділилися з персоналом невеличкою його частиною. Будинок перетворився на табір смерті. Карла із задоволенням кивала телевізору. Хто ж ще міг вигадати таке? Злочинні, облудні багатії, вони ладні на все заради грошей. Такі, як Шушани. Мабуть, де-небудь зараз розважаються, не замислюючись над наслідками, бо за ними приберуть інші! У двері постукали. Служниця вилаялася, і, випрямивши ногу, пошкандибала до дверей. За нею дурним голосом кричали: - Ми прийшли до вас з благою звісткою! - Бігелоу! – Карла відчинила, впускаючи молодшого Шушана – міцного хлопця з червоним кольором обличчя. - Твої поїхали на вікенд до Нью-Йорка, Біггі, – повідомила служниця. Бігелоу Шушан і Карла каталися по килиму вітальні, охоплені несамовитою хтивістю, а в телевізорі вмирали підступно ошукані старі.


Місіс Шушан подивилась на двері. Обережно заповнював кімнату собою містер Шушан. - Мені здавалось, що ти заснула, – сказав він майже пошепки, боячись розсердити золоту ляльку. - Бред, зателефонуй додому і дізнайся, чи все нормально. Ця дурепа, мабуть, втратила останній сором і незрозуміло що виробляє в будинку. Місіс Шушан подобалось так думати про Карлу, хоча й не вірила в це. Вона знала, що Карла Пул зараз смиренно сидить у своїй кімнаті для служниці чи на кухні і робить щось... Може в’яже. Місіс Шушан давало втіху підозрювати і звинувачувати слуг у чомусь неймовірному. Містер Шушан піддакував, вилупивши очі. - Ці, як вона, роблять що завгодно, не замислюючись над наслідками, – з пристрастю вимовила місіс Шушан. – Губити їм усе одно нема чого – ні лиця, ні репутації. - Я бачив одну таку, – запевнив її містер Шушан. – П’яна, рудоволоса, агресивна... Хотіла влаштувати бійку в ресторані, її вигнали геть. - О, Бред, не треба катувати мене цими жахливими подробицями! Містер Шушан набирав номер. Місіс зменшила гучність в телевізорі.



265 ДНІВ


Маленька вечірка з приводу початку зими повинна була відбутися у Коліна. Колін був надзвичайним хлопцем, на думку Мелісси. Дейв цієї думки не поділяв. По-перше, він був рятівником, а по-друге, кохав Меліссу. Він два роки жив з дівчиною Ліндсі. Вона зустріла іншого. Дейв переїхав на нову квартиру і почав нове життя хоча й довго страждав. Потім в його житті з’явилася Мелісса. Але вона була не одна, а з цілою купою друзів, одним з яких був Колін – фотограф. Дейв казав, що фотографія – найкраще заняття для нероб. “Не всі здатні ризикувати в ім’я людства”, – відповіла йому на це Мелісса. - Заїдь за мною, – сказала вона Дейву. – А якщо не зможеш, я залишусь у Коліна. Все це значило, що Мелісса вип’є стільки, що не зможе сісти за кермо. Вона не збиралася робити це цілеспрямовано, але могла це передбачити. У Коліна зібралося людей п’ятнадцять, в основному знайомі. Мелісса добре знала Ембер, довгу худу дівчину з кінським хвостом. Вона поїдала героїн, але взагалі була дуже цікавою людиною. Ембер посипала героїном їжу, (Мелісса не бачила цього, але хтось їй казав про це). Іноді вона підпрацьовувала моделлю. Зараз вона пила. Поруч з нею стояв світловолосий хлопчик з хижою посмішкою. - Це Малком з туристичного агентства, – сказала Ембер, – більше я про нього нічого не знаю, – і розсміялася, заразливо і розважливо. Вони стояли і сміялися втрьох. Підлетів Колін і від душі обійняв Меліссу, нагородивши її повним келихом з кольорового скла. - Дейв знехтував нами? - Авжеж. - Він рятівник, – сказала Ембер, звертаючись до Малкома. – Гидує нами тому що він... рятівник. Малком знов засміявся. Мелісса подивилась на нього несхвально-запитуюче. - Я потрапив сюди випадково, – посміхнувся він, – Я все роблю зі щасливої випадковості. Його рука, підтримуючи келих, тремтіла, на середньому пальці блискуче зорів сапфір, можливо несправжній. - Це не людина, а помилка долі, – сміялася Ембер. – Його не повинно було бути. - Ми всі – випадковість, – захитала головою Мелісса. – На місці цього будинку елементарно могла б бути чайна плантація. - Взагалі ми ніде, – сказав Малком пригнувши ліву брову. – І ніхто. Вони вкотре розсміялися один за другим. - В Нью-Йорку в мене залишилась дівчинка, – веселився Малком. – Вона вважає, що я туди коли-небудь повернуся! Вона шле мені листи, але я навіть не відкриваю їх! Вона вважає, що дійсно існує. Проте для мене її немає, тому її взагалі немає, хіба не так? Вона пише таке, що я навіть не читаю! Шле мені світлини своїх приятелів! – в його очах заблищали сльози, він заметушився. – Мені треба до туалету. - Тупий потаскун, – скривившись, Ембер провела його поглядом. Мелісса танцювала. В неї почало колоти в боку, але зупинятися не хотілося... вона не знала, куди себе подіне, якщо зупиниться. Повернувшись з туалету, Малком гучно розміркував десь поряд: - За моїми розрахунками здорова, активна людина повинна займатися сексом близько ста разів на рік. Переведемо їх у дні. Виходить, у нас залишається двісті п’ятдесят шість днів вільних від сексу. Незрозуміло, чому йому надається стільки уваги? Більшу частину життя ми займаємося іншими речами. Лань, в’єтнамська художниця, спитала: - Хто ця здорова активна людина? Це ти – вона? - Не розумію твого акценту. О, авжеж, так, я здоровий. Мелісса не могла втриматися від сміху. Від сміху келих ставав ще більш важким, і вона зупинилась.


Дейв вирушив за Меліссою близько півночі. Йому зовсім не хотілося залишати її у Коліна. Двері були не закриті, і він сміливо увійшов. У вітальні нікого не було. З кухні вийшла Ембер. Чоботи втомили її і вона йшла босоніж. - Де Мелісса? - Вона взяла таксі, – Ембер потерла плече. - А Колін? - Також, – Ембер змахнула худими руками. Вона не розуміла, чому їй ставлять запитання усілякі рятівники. - Він узяв таксі? – дивувався Дейв. - Так, і поїхав додому. Але це і був його будинок, а Ембер, здається, збожеволіла. Дейв знайшов Меліссу в спальні. Вона і Малком вохкались на ліжку, але взагалі – нічого серйозного. Колін сидів поряд голий і тягнув на себе смугасте одіяло. В правій руці у нього була сигарета с мундштуком, він помахав нею Дейву. - Прийшов нарешті? - Іди геть, – втомлено сказав Дейв. Мелісса і Малком бачили його, але не звертали уваги. Вони не могли розірвати обійми. Мелісса дивилась на Дейва і пестила шию Малкома, який вкривав її своїм тілом. - Ви огидні і жалюгідні, – сказав Дейв. - Ну і нехай, – сказала Мелісса, не поворухнувшись. - Ти знаєш, хто на тобі лежить? - А, якийсь божевільний турист з Нью-Йорку. Дейв зрозумів, чому вони лежать такі сонні. Вони вже усе встигли. Колін зітхаючи курив. Було важко на душі, безрадісно. - Завтра усе буде не так, – сказав Дейв і повільно вийшов. “Уяви, що це не ти. Тільки йди обережно, і ніхто тебе не побачить”. Біля парадної двері стояла Ембер у чоботах і коричневому жакеті, уся в очікуванні. - Відвези мене, будь ласка, додому, – попросила вона, посміхнувшись блідими, без помади, губами. - Я не знаю, де ти живеш. Ембер сказала адресу. Вони їхали мовчки. Ембер намагалась розповісти йому якісь історії, але він ввічливо її спинив: - Ні, не треба розповідати. Ембер скрикнула, коли об машину щось м’яко стукнулося. - Кішка! – залементувала вона. – Зупинись, кішка! - Ні... це не кішка, – запинаючись, запевняв себе Дейв. – Вони зараз сплять. Тут не можна зупинятися... Він зупинив машину. - Потрібен ліхтарик, ліхтарик! – квапила його Ембер. Авжеж ліхтарик у нього був. Ембер кинулась, вистукуючи підборами, висвітлюючи собі шлях. - Я знайшла! Вона лежить тут. Ембер нахилилась. Дейв стояв біля машини, очікуючи, коли Ембер добіжить сюди з ліхтариком і кішкою. - Вона жива! Жива! Відвеземо її до лікарні. - Вважаю, я до ранку не потраплю додому, – Дейв просто констатував факт. Ембер зняла жакет і поклала на нього кішку. Кішка трішки кровоточила. - Обережно, раптом ти неправильно поворушила її, – Дейв вирішив врятувати кішку за будь-що. – Треба перев’язати рану, – сказав він, а то вона може не доїхати. - Вона не померла, не померла, – Ембер перевила дух. – Ми її усе ж таки не вбили! Можливо це був кіт.



ПЛАН ЗВАБЛЕННЯ


- Ви не вмієте добиватися свого. - Але якщо вони навіть не дивляться на товар? – у відчаї вигукнув товстенький низький Йен Хусік, комівояжер. - Не мені вас вчити, що при цьому робити, – менеджер торгової фірми “Плісс енд Уатті”, Лурі замружив втомлені через пошуки видовищ очі. Розгублений Хусік поїхав додому, який на зріст був трішки нижче середнього. Саме в таких помешканнях ховались ті, що кидають виклик своєю однаковістю. Котеджі на тлі зеленої травки – класичні будинки для родин з річним прибутком 20-25 тисяч. Менеджер Лурі вирушив подивитися стриптизерок в елітний заклад “Пристрасні струмені” з гладким охоронцем біля входу. Вони з Лурі давні друзі – разом відбували строк у колонії, куди потрапили щойно закінчивши школу. Полишивши виправний заклад, який відрізнявся своєю “експериментальністю”, кожен з них знайшов свою роботу. До речі, утримуваних там виправляли за допомогою класичної музики, вишивання на п’яльцях і догляду за хвилястими папужками. Зараз експерименти вдосконалилися – співати почав Сінатра, вишивання замінили виготовленням вітражів, папужок – хом’ячками. Одразу ж після виходу з колонії майбутній охоронець “Пристрасних струменів” відзначив цю подію, переламав пальці бидлу, що заливав бензин і поцупив гроші з каси цієї смердючої автозаправки. Між іншим, тим бидлом був колись Хусік, але навряд чи тепер вони б упізнали один одного. Хусік вважав себе нереалізованим в цьому суспільстві. Приїхавши додому, він їв ікру, яєчню і овочі. Попереду на нього чекав тужливий вечір. - Треба попрацювати над планом зваблення, – сказав він собі. Всівшись за стіл, він розстелив перед собою білий аркуш площею 50х70. Отже, потенційний покупець відкриває двері. Хусік упевнений в собі, легкий і життєрадісний представляється собою: “Йен Хусік, фірма “Плісс енд Уатті”. А це наш диво-пилосос. Це диво-щітки. Мочалки-скарб”. Презентувати з любов’ю. Пишаючись ними, наче рідними дітьми. Приголомшувати до несамовитості. Бо іноді ж це спрацьовує! Лурі сидів за рожевим стільцем, теревенячи з приятелем, привабливим кілером в окулярах. Що їм обом тут більш за все потрібно – можливість стріляти у стриптизерок з водяних пістолетів. На сцені тупцювала Луана Ді, білявка. Вона була в перуці, але це знали не всі. Проте груди, які здавалися силіконовими, були природного походження. Луана Ді, підійшовши небезпечно близько, витягнула ногу і стрімко розвернувшись, зірвалася й полетіла униз. Лурі замружився, співчуваючи. Відкривши очі, він побачив, що Луана Ді, тримаючись за волосся і піджавши ногу, лежить на підлозі. - Я здається зламала ногу, – гучно повідомила вона. Луані кинулись допомагати відвідувачі, але підійшов Бенні Чу, менеджер “Пристрасних струменів” і сам відніс Луану на руках до гримерки. Луана Ді була сестрою Хусіка, проте вони не бачились близько семи років. Хіба що зідзвонювалися, якщо що. А було усіляке. - Як не поталанило бідолашний, – сказав Лурі. Був він м’якосердим, тільки з Хусіком звірів. - Вона залишиться без шматка хліба. Як танцювати зі зламаною ногою? – пройнявся співчуттям і його друг. Лурі встав і рішуче попрямував туди, куди Бенні Чук щойно відніс Луану. Луана Ді переїхала до Лурі. Грюкаючи милицями, вона увійшла до його будинку й сказала: - Мені тут страшенно подобається! За кілька місяців Лурі звільнили за те, що той перестав справлятися з роботою, втратив хватку. Луана Ді продовжила кар’єру в “Пристрасних струменях”. Хусік більш-менш вдало зваблював клієнтів. Лурі довелося влаштуватися до автозаправки. Одного прекрасного дня до нього прийшов гладкий шмаркач у велетенських кросівках і прострелив йому легеню. Він вижив. Але як після цього вірити людям, дивитися їм у вічі?



_СЮЖЕТИКИ_
Плата за гріхи


В шикарний маєток магната повертається донька Люсі, яка щойно скінчила коледж. У неї золоте волосся, найбіліші зуби і вельми легковажна натура. В татовому маєтку з’явився новий садівник – гаваєць, і Люсі вирішує поповнити список своїх любовних перемог. Гаваєць зваблений і Люсі летить на ранчо в Монтану до подруги Ронди. Люсі, Ронда, Ізабель і Неер – давні подруги, усі з заможних родин. Скінчивши навчання, Люсі зібралася провести по місяцю в гостях у кожної і намітити плани на майбутнє. Поки Люсі діяльно розважається, тато-магнат нудно розв’язує набридлі стосунки с актрисо-моделлю, яка тільки починала свою кар’єру. Моделі постійно втручаються в його життя. Мати Люсі також була моделлю, що невідомо яким шляхом вийшла заміж за магната. У Люсі ще був старший брат Девід, безталанний алкоголік, який невідомо де мешкав в цю мить. Їхні батьки були розлучені. Мати займалася благодійністю в Таїланді. Насправді вона вела розпусне життя, і в цьому ніхто не сумнівався. Коханка тата, довгонога Джейн, зриває велику магнатську угоду. Розлючений батько ненавмисно топить її у басейні. Садівник-гаваєць стає випадковим свідком її загибелі. Смерть Джейн визначають як нещасний випадок, але один чесний слідчий починає полювати за батьком і псувати йому життя. Тато обплетений новими проблемами. Тим часом Люсі дізнається, що вагітна від садівника-гавайця і без зайвих міркувань йде робити аборт. Батька шантажує садівник, вириваючи в нього гроші. Лікарню, де Люсі роблять аборт, підриває релігійний фанатик. Донька магната гине. На похорон Люсі з’їздиться купа людей, в тому числі мати і брат. Вони обидва п’яні і ридають обійнявшись. Тато блідий і похитується від горя. В розпалі похорон з чорної машини вистрибує чесний слідчий з матір’ю утоплениці Джейн. - Ти отримав те, що заслужив! Вбивця-я! – кричить вона в батька. Їх прибирають. Тато закриває обличчя руками. Його колишня дружина і син осуджуючи дивляться на нього. Він пропонує їм якийсь час пожити у нього в маєтку, як об’єднана горем родина. Вони погоджуються. Девід засмагає біля басейну. Мати Люсі зваблює садівника-гавайця.



Сюжетне оповідання „РОКОВА ЗУСТРІЧ”


Уявіть, як на веранді скромного будиночка на гойдалках сидить звичайна дівчина років двадцяти трьох з безтурботним виразом на обличчі. Безтурботність, авжеж, облудна. Бо спробуйте осягнути її життя, про яке вона ніколи сама вам не розповість. Можливо, ви бачили Джин (так її звуть), знаходячись тут проїздом і підкріпляючись у закусочній “Пальметто”. Вона тут обідає, розрізаючи недовгий шлях з крамниці “Подарунки” (там вона працює) і назад, кожного дня. Ви мали можливість чути, як хтось кличе її на ім’я. Навіть її сміх може бути вам знайомим. А вона випадково кине на вас оком і подумає: “Хто ви, люди що проїздять поз мене?” І тільки вам нецікава відповідь на це питання. Джин не була песимісткою чи наївною мрійницею. Але часом її відвідувало відчуття, що маленьке містечко в штаті Арканзас обхопило її своїм кільцем, і поступово звужує його. Вона живе з батьком-пенсіонером, два її брати стали військовими, а мати померла два роки тому. Іноді, пару разів на рік, Джин їздила в сусіднє містечко побільше, де був торговий центр і маса людей, що проїздила через нього, й всаджувалася в барі “Рокова зустріч” на найвидніше місце. Чоловіки, які перебували тут у зв’язку з відрядженням чи якимись іншими справами, чоловіки що проїздили, часом із зовсім вже велетенських міст з Північного Сходу, помічали її одразу. Джин не розуміла, чому. Завжди в барі знаходилось кілька дійсно гарних жінок, але Джин притягувала погляди, а не вони. Хтось з тих, хто помітив її, зав’язував розмову із нею, і через півгодини вони опинялися в номері мотелю. Джин усе здавалось нудним, але в неї повинні були бути якісь пригоди. Усі чоловіки були одружені, навіть ті, хто приховував це. Джин уявила себе месницею, сміялася над їхніми далекими північно-східними дружинами. Їй навіть здавалося, що кільце-містечко на мить відпускає її. Пригоди вливали в неї дозу отрути, і отрута роз’їдала кільце. Джин встає з гойдалок, щоб пройтися до маленької вітальні. Тато стоїть, стискаючи в руках рамку з маминою світлиною. На фото матір молода і гарно причесана. Джин не пам’ятає, щоб та коли-небудь слідкувала за собою – і ця зачіска – омана, в житті матір була іншою, але чомусь вимагала від неї неможливого – носити сукні і ходити на танці. Джин побачила Беріл, офіціантку з “Пальметто” – у білих рукавичках, зв’язаних гачком, крізь них проглядали червоні нігті. Джин подивилась на ці рукавички і пішла додому. На день Подяки приїздив К.Л., її колишній співучень, і розповідав, що Міллі, його сестра, яка поїхала до Нью-Йорку, стала там наркоманкою і спустилася на дно. “Якщо навіть Міллі”, – подумала Джин, – “Тоді ким би була я?”. Вона не кохала К.Л. З ним сталася перша пригода, в день випускного балу. Він заїхав за нею, тому що посварився зі своєю офіційною дівчиною Діаною. Джин була в джинсах, розмірковуючи, їхати їй взагалі на цей ідіотський бал, чи ні. Матір зшила їй кремову сукню з купою оборок. К.Л. почав вмовляти її скласти йому компанію, точніше, пару. - Ця корова вважає себе єдиною на всьому світі, – сказав він про Діану. - Гаразд, – пробурмотіла Джин. – Піду, надягну цей кремовий торт. Що було цьому причиною – відсутність батьків вдома чи нестерпне бажання побачити, як надягають кремовий торт, але К.Л. зайшов у кімнату, коли на ній ще не було сукні і вже не було джинсів. Джин мовчки дивилась на К.Л. Зараз вона поважала себе за те, що не стала намагатися ховатися в якихось ганчірках чи зойкнути, немов дурепа. Джин бачила подібну дурість у кіно. Їй не було чого соромитися – це не вона увійшла до чужої кімнати. Нічого особливого, вона, авжеж, не чекала. Але повна дріб’язковість того, що сталося і “як все просто!” – подумала Джин, викликали в неї внутрішню саркастичну посмішку. Вона вдяглася у торт і поїхала на бал. Після одного танцю К.Л. підійшов привітатися з Діаною, потім узяв її за руку, і більше не повертався. Посмішка Джин перетворилася на гримасу. Вірогідно, з Діаною також відбудеться сьогодні пригода, можливо, перша. Вона мабуть гадає, що після цього життя піде, немов по маслу. Що це вагома подія в житті леді. “Бісова дурепа”, – сказала їй подумки Джин і згодом пішла додому. Батьки дивилися телевізор. Побачивши її, схопились за фотоапарат і фотографували, як вона стоїть біля сходів у оборках. Матір тицьнула їй букет тряпчаних строкатих квітів до рук. Вони по черзі фотографувалися поруч з нею, пишаючись гарнюньою-донькою у великій сукні. Зупинившись біля дзеркала, Джин подумала: “А я – потворна. І в цій сукні зовсім як опудало. Нехай... Не все так погано. Просто дурнувате оформлення”. Вона розпустила волосся і вилізла з торту. Тепер усе стало на свої місця. А ті фото вона сховає подалі і нікому не буде показувати. Мати сердито говорила, що Джин знову влізла в ці жахливі футболки і штани, які псують її, і знов стала схожа на незрозуміло що. Вона вимагала показати їй ті світлини. Джин відповіла, що вони заховані десь, але вона не пам’ятає де. “Та як же ж це?!” – матір задихнулася від обурення. Джин збирала гроші на поїздку до Нью-Йорку. Вона зробить вигляд, що місцева і проведе там вікенд. Буде гуляти Манхеттеном. Можливо, щось навіть завадить їй повернутися. Хоча, що їй робити там. Вона все одно повернеться. Але ж помріяти можна? Тато поставив мамину світлину на місце і посміхнувся: - Сьогодні буде побачення з Роландом? - Так, – байдуже відповіла Джин. – Проте ти марно вважаєш, що ми одружимося. - Чому ні? – весело продовжував батько. – Ви чарівна пара. - Я не кохаю його, ось чому. Авжеж, це не вагома причина, я розумію. - Але ж ти зустрічаєшся з ним майже рік! - Але я не знаю, навіщо це роблю. - Так не можна, Джин, не можна так. Треба думати про своє життя... – тато збирався втекти, закінчуючи розмову. Джин його не утримувала. Виходити за Роланда? Тоді доведеться відмовитися від пригод. Не виходити? Тоді від чого доведеться відмовитися? Ні від чого. “А може, – подумала Джин, – він ще потрапить у аварію, чи помре, візьме і отруїться... у нього алергія на горіхи, він легко може просто задихнутися... з’їсть приготовлену на горіховій олії їжу і тоді... Нічого вирішувати не доведеться, і вона перестане ламати собі голову і мучитися вибором. Як все просто... Як все просто!”.

Наші шанування, друже! На цій сторінці Ви можете бачити ясні личка з компанії запорізьких авторів, чиї імена невідомі (поки що), а подвиги... та хай, не будемо. Тексти (їхні ж) Ви можете побачити скрізь (тут скрізь), куди не ткни (мишкою).

Зокрема, Коцур на стрісі дасть Вам можливість познайомитись із піснями наших музикантів, а якщо у вас добра уява, Ви зможете навіть спробувати їх зіграти, бо акорди ми додали. Сенсу в цьому аніякісінького, але... Ну, поклали "щоб було".

Стріха - вона і в html стріха. Тут ми зібрали най-найхітовіші речі, що були прочитані на "99" порівняно недавно.

Ми не виключаємо такої можливості, що Ви виявитеся людиною вихованою і спробуєте зайти до клубу через двері. Але не радимо Вам цього робити, бо за дверима, як і в будь-якому гуртожитку сидить вахтерка. Тому сміливо лізьте у вікно, а вже потім можна ввічливо вийти через двері. Там Ви знову зустрінете вахтерку. Ну, розпишетеся їй в гостьовій книзі, шкода, чи що?

Для тих, хто тут уперше, просимо перш за все відвідати сторінку "Хто є хто": це допоможе вам зорієнтуватися у колі незнайомих імен.

А для постійних наших відвідувачів тепер з"являтиметься інформація про поновлення сайту, щоб вам дарма не лазити по всій сторінці, шукаючи щось свіженьке.

Новини клубу - ознайомтеся найперше.

Якщо ви хочете просякнути наскрізь атмосферою "99", навіть не побувавши там, зазирніть у гості до наших штатних критиків Русудан і Олени. У них - бортовий журнал клубу "99"

Те, що хвилює нас, наші ідеї, захоплення, усе, що поза рамками просто літератури -- в рубриці "В пошуках суті"

А якщо вам терміново треба придумати якусь забаву для великої компанії таких же придурків, як ми, до ваших послуг наша Ігротека.

Ще тут лежить наш фотоальбом.

Для тих, хто не належить до клубу, але бажає надрукувати тут свої твори, у нас є готель

Для студентів філфаку, для всіх, кого цікавить зворотня сторона літературного процесу, у нас є Літературознавча сторінка, де друкуватимуться критичні статті (мова йтиме і про відомих письменників і про своїх "99"-ківців.

© Не забувайте, що авторські права застережено. Використовуючи ці матеріали, будь ласка, посилайтеся на авторів.

Бажаємо приємно провести час.

Від редактора сайту:
Ну, ви, той-во... Пишіть, коли щось там..: fishuamusic @ gmail.com

коцурнастрісікоцурнастрісімирназемлі (пісні)
Стріха (хіти)
Лада Хортич Дмитро Волковінський
Рена Одуванчик Микола Лещук
Ганна Слободяник Тетяна Савченко
Юрій Ганошенко Юрій Георгієвський
Олена Шкловська Дана Махачашвілі
Олег Шинкаренко Сергій Татаринцев
Дмитро Очеретін Олена Пашник
Аня Гаврик Влад Клен
Ірина Голоднік Павло Леміш
Тетяна Давидченко Ірина Кудрявцева
Євген Солонина Яна Рубан
Настя Авраменко Юлія Франк
двері (гостьова книга)


Сьогодні:
Notice: Constant site_root already defined in /var/www/wwwroot/99/kz.php on line 4
12 грудня. Позавтра вітайте з днем народження Євгена Солонину.

До другого корпусу (нові автори)

вперед


Notice: Constant site_root already defined in /var/www/wwwroot/99/kz.php on line 4
"Та я християнка, можу паспорт показати!"

(не пам"ятаю хто)

Всі фрази >>


новини
поновлення на сайті
хто є хто
фотоальбом
бортовий журнал
в пошуках суті (про все)
критика (літературознавчі статті)
готель (надрукувати у нас свої вірші)
Ігротека літклубу
спасиБіг (подяки причетним)

Це наша кнопка. Ставте собі, надсилайте свої.

То своя туса: